таль по кузнях, без перестанку дзюрчала вода, запірав віддих у грудях дух шкури, кави та часнику, бряжчала посуда, шкварчав шашлик, душив усіх пил — і в цьому пеклі життя, у цьому хаосі фарб, ліній, пахощів, згуків, у цій неможливій тісноті — проскакував часом, занявши всю вулицю, новий фаетон під білим парасолем, з елєгантними європейцями, як щось чуже, негармонійне, й зникав за хмарою пилу…
А вгорі, над тим бурхливим морем, з високих білих мінаретів, серед блакитного неба, лунав протяглий жалібний спів муезинів: прийдіть, достойні, на поклін богу, прийдіть по рятунок. Немає бога, опріче бога і Магомет його пророк…
Абібула ледве розгледів батька. Старий Сулейман, у білім халаті і білім тахе[1], так притуливсь до надгробка, що його трудно було одрізнити од каменя. Очі йому вже не служили і навіть окуляри не помагали. Проте він не кидав своєї роботи й зігнутий, скулений, у богомільнім настрої довбав з корану святі слова. У чорній пащі крамниці стояли рядками надгробні камні, розмальовані й білі, у фезах, чалмах, тюрбанах, немов там зібрались поважні гості. На ляді спав робітник. Закинув голену голову, одкрив беззубий рот і простяг босі ноги. Зсохлий, зморщений, жовтий, він скидавсь на мерця, над яким скоро буде стояти один з надгробків.
Сулейман дуже зрадів, діставши чотки, — без них він був як без рук. Кинув роботу й почав оповідати синові останню новину, яка вже облетіла Бахчисарай: мулла Смаїл, такий достойний, багатий імам і хатіп[2], прогнав учора єдиного сина
