— Пшкен дут! пшкен дут!..
Всі руки залиті в них соком, як кров'ю. На зеленому сіні, з горових полонин, з запашними квітками, лежали старі татари у білих чалмах і ждали купців. Дух свіжої кави мішавсь із духом часнику. Бряжчали філіжанки. Раптом вітер зняв хмару пилу, яка закрила все. Все щезло. Потому, як із туману, почали випливати поважні мулли, в зелених чалмах і в довгих халатах, що сунулись тихо по хідниках, а там — цілі гори черешень та абрикосів, помідорів і цибулі; сліпили очі мідні коновки, довгі як сурми, на плечах суворих сільських татар, що грубим, сердитим голосом, немов дрова рубали, хвалили своє молоко:
— Вар-сют-вар…
Дзюрчали десятки фонтанів, лящали та щебетали всілякі птахи у клітках по-під піддашшям, свистів стругом бондар, що тут, у чорній печері, повній ліщини й запаху ліса, робив обручі. Вихилявсь за кожним разом з крамниці й купав на сонці свою білу бороду, червоний фез. Сохли вздовш стін великі вила і наставляли засмалені кінці, немов волячі роги. Арабські літери повзли по вивісках наче павучі ноги. З вулиці не-своїм голосом кликано спраглих по лимонад:
— О-ой бузли… пек татли!..
І простягались у той бік руки.
З вікон кавярень стирчали, як ліс, цибухи, і струмки синього диму повзли, як змії.
Громадський «деллял»[1], завішаний ввесь дукачами на продаж, намагавсь усіх перекричати.
Блищала на сонці черепиця дахів, світились вікна в мечетах, пашів нагрітий камінь, горіли як маки фези, кричали птахи і продавці, дзвенів ме-
- ↑ Оповістник.
