чатку помагав батькові тесати надгробки, далі покинув, став мідником, а відтак опинивсь у шевця. Так-сяк скінчив науку, був уже майстром. Цього було мало, його це не вдовольняло. Ну, що кому з того, що вмів пошить черевики? Що од того переміниться на світі? Що дасть йому? Для тіла — він потребує так небагато, для душі нічого тим не придбає. Одна надія — Аллах, великий, добрий і справедливий. Він тільки наситить і загріє журливу душу. Абібула рвався до нього. Вступив у науку до відомого шейха й зробивсь дервішем.
Абібула вийшов на гору і сів спочити. Під ногами в нього за кладовищем, лежав у долині Бахчисарай. Збита маса домів, кам'яних стін, черепиці, тополь і мінаретів. Той самий хаос, та ж гущина, те ж кладовище. Сумне, сіро-жовте поле смерти зливалось з морем дахів, що блищали й переливались на сонці червоною, зеленою й сірою черепицею, немов турецький килим. На високих білих стінах дворів, що ховали од людського ока жінок, спочивали галуззя жердель та горіхів, або вився по них гнучкий виноград. Роскішні здорові тополі, густі, аж чорні, високо шуміли по-над дахами, а стрункі мінарети, мов білі кипариси, п'ялись іще вище, немов намагались перерости їх, немов купали в блакиті неба жовтий півмісяць. А далі, на виднокрузі, простяглись гори, руді, спалені сонцем, обвіяні вітром, сумні, мертві й безлюдні. Круглі, здорові скелі лежали на них, як велитенські чалми. Життя клекотіло внизу, в глибокій долині, а тут стояла тиша. Тут було небо, тепле, блакитне, в якому пливла і співала душа Абібули. Йому тут було радісно й добре.
Дервіш сидів так довго. Врешті піднявся. Згадав, що Мір'єм прохала однести батькові чотки,
