треба настрою. І от для цього він ішов серед мертвих, які вже певно тішились раєм. Підняв блідий вид і підведені очі до синього неба і тихо співав іляги[1].
Ах, коли б Ізрафіл[2] швидче взяв його душу, врятував од гріхів, од шкодливих багацтв землі, од зазіхання на чужу працю! На що ти дуриш себе цим світом? Хіба ж можна не вмерти, хіба ж є спосіб втікти од савану й життя дочасного на чорній землі? Душе, з тобою завжди Ізрафіл!.. Страшний міст Аль-Сират — неминуча дорога нам всім, та хто пройшов через його — матиме вічну утіху…
Абібула йшов далі. Його жовтий халат летів за нім і обгортав надгробки, червоний фез горів на сонці, як дикий мак, а очі блищали вогнем. Словами пісні він плакав над грішним світом, бо тепер хаджі[3] навіть забули дорогу чести, шейхи — своїх батьків, а судді — правду і справедливість. Учений софта ходить в зневір'ї, народ одкинув праву науку, а люде письменні не кращі за його. Ось який жах панує на нашій землі!..
Побожні пісні гойдали Абібулі серце, розкривали як чашу, в яку мала сплинути нині ласка Аллаха.
Бідний робітник, що зазнав змалечку нужду та горе, що бачив як сильні пригнічують слабших, багаті бідних, і скрізь панує неправда, дививсь на світ як на загадку. Що все те значить? Сам він не знав, не міг сказати, а другі з нього сміялись, називали «афузом»[4]. Усі були певні, що з хлопця нічого не вийде. І справді, Абібула міняв ремісників одного на другого і все кидав науку. Спо-
