юрми, забрали на зборню. Звідти їх випускали по одинці між два ряди і брали в вогні, або у кілля. Так згинули Редька молодший із братом та Сава Гурчин, останній за те лиш, що побив вікна колись в Гаврила, тестя Підпари.
Трупи мокли в баюрі, наче коноплі і червонили воду, а над народом простягалися пасма синього диму, мов упиреві руки шукали жертви.
Короткий день скінчився. Вітер розвіяв дим, розсіяв останнє тепле дихання забитих, розігнав хмари. З чорного поля він нісся далі у чорну безвість і хитав зорі, що золотили дрібним намистом кріваві води калюжі…
Маланка ледве допхалась до своєї халупки. Впала у пітьмі на лаву і на коліна впустила знесилені руки. Цілий день була на ногах, цілий день вбірала в себе муки та кров і стільки людей поховала у серці, що воно сповнене стало мерцями, як кладовище. Аж заніміло. Нема у ньому ні страху більше, а ні жалю, вона вся дивно порожня, зайва на світі і не потрібна. Добре ще хоч світла нема, бо її очі не змогли б більше нічого вмістити. Вона нічого не хоче. Аби тільки поночі було, як зараз, і тихо.
Все од неї тікає, все одвернулось. Був у неї Андрій — цілий вік гризлася з ним, а тепер нема вже й Андрія. Пестила мрію про землю, а земля встала проти неї ворожа, жорстока, збунтувалась і втікла з рук. Як марево поманила і як марево щезла. Лежить холодна і ссе тепер кров…
Маланці більше нічого не треба. Аби тільки поночі було і вічно німувала ця пустка, як в домовині.
Рипнули двері.
— Хто там?
— Я.
