Підпара набивав ще рушницю, решта чекали готові.
— Стійте, — спинив їх Панас Кандзюба, — я сам.
Він все ще біля Прокопа тупав.
— Кріпись, синашу. Служив досі громаді, послужи їй в-останнє. Страшно нам… військо йде… не всім бути в одвіті… тобі заплатить бог… Перехрестись.
Прокіп перехрестився.
Марія все голосила і рвала на собі кожух. Її одтягали між люде.
— Прощайся, синашу…
Прокіп вклонився на чотирі вугли.
— Простіть мене, люде… Може кому чим завинив… Прощайте…
— Хай бог простить… Прощай і нам…
Панас Кандзюба знову торкнувся небожа.
— Куди тобі стріляти?
Прокіп втупив у нього вже мертві очі. Подумав.
— Стріляйте в рот.
Білий, як сорочка на ньому, він намагався розтулить рота, але не міг. Спідні щелепи тряслися в нього, тверді і нерухомі, як деревяні.
Панас приклав рушницю мало не до обличчя і бахнув.
А в одповідь на постріл лице плюнуло цівкою крови і обілляло Панасові руки і груди.
Прокіп впав на коліна. Підпара добив його ззаду.
Народ п'янів од запаху крови, хрипіння смерти, порохового диму. А Гуща? А Хома Ґудзь? А Іван Редька? Як! Він ще живий?
Однак, ні Хоми, ні Гущі не було. Вони десь щезли. Підпара послав їх шукати.
Тих, що намагалися потай втікти за спинами
