громадо… Коли б його не обрали, він би в тому не був.
Вона кланялась низько, разом з дитиною, в один і в другий бік.
— Годі, Маріє… вставай… — спиняв її Прокіп. — Слухай, Маріє…
І на хвилину замовк. Забув усе відразу.
— Слухай, Маріє… ось що… коня продайте… на що він вам…
— Ой, боже, — голосила Марія.
— Мовчи. З тих грошей оддай десятку Пилипу, що я позичив… хліб, як змолотиш, не продавай, своя мука буде… Мою одежу лиши для сина, як виросте — зносить…
— Швидче там! — наглив Підпара.
— Ой, — голосила Марія.
— Кланяйся мамі… нехай простять… та й вже. І ти прости…
Він тричи, як перед говінням, поцілувався з нею, приклав холодні губи до чола дитини.
— Готовий? — питав Максим.
— Ще маю гроші громадські… ключі.
Він поліз у халяву і витяг звідти ганчірку.
— Полічіть… Тридцять вісім рублів і дванадцять копійок.
Потому згадав:
— Ще дві копійки.
І вийняв з кишені разом з ключами.
Максим забрав.
— Ще маєш що?
— Дозвольте скинуть жупан.
Він розщібнувся і лишився в одній сорочці.
Круг нього з співчуттям гомоніли:
— Добрий жупан.
— Шкода було б, як би умазався в кров.
