градника і яка її сильно вразила. Там, над морем, під злотистими від заходячого сонця кипарисами, танцюють «гяури». Мов ріжнобарвні метелики пурхають дівчата по зеленому муріжку, а хлопці підбігають до них, обіймають отак впоперек, стискають руки… зазирають в очі і крутяться разом, як зірвані вітром квітки… Співи, сміхи, веселі поклики лунають по гаях, а в Емене росте серце і горять очі. Мов зачарована дивиться вона вниз. «Хіба гурії в раю веселяться отак з праведними», — шепче вона і не може одірвати очей від дивовижного видовиська, не може насититися ним… Чудовий образ принесла вона тоді під батькову стріху, і той образ раз-у-раз оживає в її уяві й міниться, і грає барвами.
— І сподобив мене милосердний Аллах поклонитись Каабі й очистити гріхи свої, діткнувшись Есваду… — скрипить хаджі Бекір і покректує в одповідь йому богобійний різник.
Та Емене не слухає.
Очі її, як і думка, блукають десь по далекому, безкрайому морю.
А воно, невинне і чисте, як дівчина, в сліпуче-блакитних шатах, з низкою перлів-піни на шиї, радісно осміхається до берега і пеститься, і тулиться до нього, немов кохаюча істота. Далеко од берега грає в морі табун веселих дельфинів: чорні потвори, мов виводок чортів, виплигують з глибини, перекидаються в повітрі, стрімголов пірнають в море і знов виринають, щоб наново розпочати веселі грища.
А ще далі, де лиш око сягає, — не знать, чи по воді, чи по небі — легкою тінню просовується пароплав з довжезним позад себе хвостом диму, і розпливається в блакитній далині, і чезне, як привид, як мара… Море дихає; свіжий, солоний
