Всі очі вп'ялися в нього, а він спокійно все наближався.
Під ноги йому попалась пляма свіжої крови. Він завагався на мить, наче боявся ступити на кріваву дорогу, поблід на виду і підняв очі. Вони спинились на рушницях, вилах, сокирах, на Підпарі і купці людей, що вже стояли на поготові. Він зрозумів.
Однак привітався.
Підпара махнув до нього острішками брів.
— Чому сам не прийшов? Ще посилати по тебе… Готуйся. Даси одвіт перед богом.
— Хіба ти піп. Я дам одвіт громаді. Вона настановляла мене.
— Пізно вже, братіку. Зараз помреш.
— За віщо?
— Ніколи розмовляти з тобою. Сам знаєш. Швидче кажи, що маєш.
— Громада так присудила?
— Громада.
Прокіп глянув навколо. Біля Підпари стояли Олекса Безик, Іван Короткий, Олександер Дейнека, дядько Панас. Все однодумці.
— І ви проти мене? Що я зробив?
Вони мовчали.
Рятунку не було.
Дядько Панас торкнув його в плече.
— Може покликать Марію?
Прокіп безнадійно махнув рукою.
— Покличте.
Вона ледве протиснулась крізь натовп — в новому цупкому кожусі, яким загортала дитину, і зараз уклякла на обидва коліна на мокру од крови землю.
— Помилуйте нас, пане старосто, і ви, чесна
