махав рукою та зводив острішки брів. Кінець рушниці стирчав у нього при боці.
— Ой, боже, щось буде! — лякалась Маланка.
— Погромників будуть судити…
— А кого саме?
— Виказують люде на Хому Ґудзя, на Гурчина Саву… Глядіть, щоб не було чого і Андрію…
— Господь із вами, — жахнулась Маланка. — Мій так само був на ґуральні, як ваш. Тоді пів села довелось би судити.
А сама озиралась: де той Андрій?
Максим Мандрика, з значком на грудях, ходив між народом.
— Усі прийшли?
— Всі.
— Не прийшов Безик Олекса.
— Я тут…
— Треба всіх записати.
Але тільки наладивсь, коли до зборні верхи під'їхав на панськім коні Семен Мажуга. Прив'язавши коня, він простягнув руку Мандриці.
— Здоров, Максиме, маю діло до тебе.
Староста глянув на нього.
— Не варт ти моєї руки. Ось тобі, маєш…
І вдарив Семена в лице.
Семен оторопів.
— За що ти вдарив? Мене громада обрала.
Мандрика не встиг одповісти, як Підпара вже встав між ними і звів рушницю.
— Розступіться там, зараз!
Народ хитнувся назад; наче хлюпнула хвиля і рівночасно ахнули люде й рушниця.
Завитий в серпанок білого диму, Семен зігнувся і схопився за бік.
— Ой, братці, за що ж мені таке?
Він хитався і божевільним оком шукав страш-
