В полуднє од переїзжих почули про Осьмаки. Там козаки підпалили село, бо люде не схотіли виказать винуватих. Село горить.
Тоді пішли нарікання. За що всім гинуть? Хіба не Хома підмовляв? Не він скликав громаду? Хома і Андрій. Не мине лихо, видко, й за панську землю. Поки не було Гущі, в селі був спокій. Що тут казати. Гуща і Прокіп збунтували народ, вони у всьому винні. Казали — народне право, наша земля, а тепер — козаки.
Панас Кандзюба хвилювався найбільше.
— А що? На моє вийшло. Озуть пана у постоли… от і озули.
Під вечір на селі появився Підпара. З того часу, як прийшов маніфест, його ніхто не бачив, він наче щез. Тепер ішов спокійний, високий, похмурий, немов трохи пристарів. Його не займали. Навпаки, йому заздро дивились у слід.
— Такому нічого не буде. Він сидів тихо.
Його уважали хитрим, розумним і обережним.
Що ж тепер діять?
Трівога обіймала село. Переказам не було кінця. Оповідали, що в Осьмаках од куль козацьких полягли не тільки дорослі, а й діти. Що недобитих складали на віз, як снопи, і так везли в тюрму. Крізь щаблі воза цілу дорогу капала кров. Що жінки голосили так сильно, аж чутно було на далекім шляху. Що од підпалу погоріла худоба і хліб. Жах малював усе страшніші й страшніші картини. Од неспокою люде не могли всидіти в хаті. Що треба робити? Як рятуватись? Хто знає? Біда неминуча. Уявлялись вогні, руїна і кров. Діти сторожили шлях за селом, найменший галас будив трівогу.
Звісно, такий Хома або Андрій не мали чого
