на пожарище. Скрізь було спокійно і поголоски гасли. Ніхто їм більше не вірив.
Минула й друга ніч. Ті, що повкидали у став добро, тепер жалкували.
Однак новина впала, як грім з ясного неба. Тепер вже напевно. Олекса Безик їздив у містечко, але з дороги вернувся. В село Тернівку прибуло військо. Зігнали людей, кого постріляли, кого порубали, инших забрали в город. Трусять, в'яжуть і б'ють.
— Ждіть і до нас. Тепер неминуче.
Тепер неминуче. Це було ясне.
Панас Кандзюба довго, уперто чухав за вухом.
— То це і нас постріляють?
Його налякані очі, повні нерозуміння, надаремне шукали підмоги.
Олекса Безик наче нічого не знав. Він здвигнув плечима.
— Я не палив, мені нічого не буде.
— Хіба ти з нами не був?
— Я? Борони боже. Я сидів вдома.
— От так. Я ж тебе бачив на власні очі.
— Кого? Мене? Хай тому повилазить, хто мене бачив. Сам підпалив, а каже на других.
— Я підпалив? А ти докажеш?
— А докажу.
Винуватих не було. Одні скидали вину на других, а ті на инших. Виходило так, що всі були вдома, а коли хто й забіг на ґуральню, то тільки на те, щоб подивитись. Кому ж не вдавалось затятись, той всіх винуватив. Село винувато, село буде і одвічати. Але село не хотіло. Докори і сварки підіймали стару ворожнечу, на верх спливали забуті кривди й гріхи. Спокійніші всіх гамували. Цитьте. Нічого не буде. Тепер наша сила і наше право.