те, що він не цурається гяурів, з ними їсть, п'є, говорить?.. Адже й гяури вірять в Аллаха!»…
Незвикла до думок голова її якось недобре працювала, зате серце її чуло, що тут щось не так, що справедливість не на батьковому боці, що Септар не має за собою вини, не заробив призирства за свої вчинки. Вона, бідна невольниця, замкнена в тісних межах свого подвір'я, в заґратованій, пильно стереженій від мужського ока жіночій половині — все-ж таки мала очі й дивилась туди вниз, на білі оселі серед роскішних гаїв, і не могла не бачити иншого, ніж їхнє татарське, життя, не могла не рівняти того життя з власним. Вона, наприклад, бачила там жінку — істоту вільну, товариша — не рабиню мужчини, жінку, до якої належав, як і до мужчини, весь світ… Вона бачила, як та «невірна» жінка гойдалася на човні, сміялася, жартувала з чужими мужчинами, як вона гарцювала на коні, або лазила по горах та по лісах, заходила до мечету, мов до себе в хату, тоді як вона, правовірна дочка Аллахова, не сміє переступити й порога мечету, немов яке нечисте створіння… — «Кєпек! кєпек!» — ображено думає Емене й чує в серці жаль до батька і чогось зітхає, і знов шайтан нашіптує їй грішні думки, каламутить спокій!
А з веранди, через заґратовані вікна, чутно скрипучий, монотонний голос батьків. Старий хаджі може сотий раз оповідає свою подорож до Мекки. Мати прокинулась, брязчать філіжанки, пахне кавою.
— І прийшли ми до Мекки, до Ель-Хораму, — тягне-скрипить хаджі Бекір, — і запалало моє серце великим вогнем радости…
І враз яскраво, мов перед очима, уявляється Емене картина, яку вона колись бачила з вино-
