До ґуральні під'їздили підводи і від'їздили повні заліза, цегли, обсмалених балок.
— Розберім все, зрівняймо з землею, — говорили один одному люде, але вже оглядались, якісь непевні, і в занесених пугах над кіньми, і в поспішнім гуркотанні коліс чулась трівога.
Під вечір по селу розійшлося, що йдуть козаки. Хто пустив поголоску, звідки вона узялась, ніхто добре не знав. Оповідали тільки, що будуть трусити, а в кого знайдуть — той не мине розстрілу.
Видимо, це справа панича Льольо. Пустили живим, а тепер людям біда. Треба було зразу забити, а тоді вже палити. Та пізно. Ради нема.
Що діять? Як рятуватись?
Лихо так зненацька підкралось і так несподівано впало, що ніхто навіть не важився думать, чим запобігти. Звістку приймали, як сподіване щось, як щось неминуче, мов по хоробі смерть.
Де-які мали надію обрятуватись. Вони нишком скидали в став забрате залізо, або ховали в землю, що в кого лишилось. Та хіба це поможе? Хіба, як що до чого, не викажуть люде?
Проте ніч минула спокійно, а ясний холодний день і зовсім заспокоїв село.
Хтось вигадав, видко. За що б мали карати, коли навкруги було те саме. Скрізь попалили і розбили панів, бо таке право настало.
Минало з полудня, а в селі тихо, нема нічого.
Прокіп хазяйнував на панскім полі, орав на зяб, кінчав пізню сівбу. Робота йшла своєю чергою — пан не вертався одбірать землю, панич Льольо теж, видко, не мав охоти дивитись
