отворах вікон біліли кафльові печі, немов зуби в щелепах кістяка. Купки босих дітей порпались в теплій землі, знаходячи всякі уламки та дрібні річі, напів зотлілі. Вони сварились і бились, як горобці.
Андрій ввійшов у ґуральню. В тьмяному світлі сірого дня, що лилось крізь діри вікон та через стелю, все здавалось чужим, чудним, не подібним до того, що було вчора. Вчора тут були машини, теплі, живі, міцні апарати, що упірались і не давались, коли їх били. Сьогодні — вони лежали худі, спорожнілі, скорчені вдвоє, з пробитим боком, руді й облізлі. Мідяні труби простягали безвладно покручені кінці, сплющені, зм'яклі, наче стоптані кишки, і червона ржа од вогню виступала на них крівавим потом.
Андрій дивувався. Невже це він одною рукою мав силу завдати залізу такі глибокі рании? Він переводив очі од своїх рук на машини і тільки здвигав плечима. Невже це він? Не чув уже злости, як досі, вона десь щезла за одну ніч. Йому навіть жаль стало тих апаратів, він так довго ходив коло них, наче нянька біля дитини.
Андрій стиха зітхнув і почув зараз, що коло нього щось ворушиться.
Панас Кандзюба стояв серед грузу, важкий і сірий, як купа перетлілої цегли.
— Геть все сплюндрували, — обізвався Андрій.
— Хіба то ми?
Андрій здивувався.
— Як то не ми? А хто ж?
— Нечиста сила.
В очах Кандзюби була така певність і такий жах, що Андрія мороз обняв.
— Ніхто, тільки нечиста сила.
