бути. Вони бігли в подвір'я, скакали в калюжу, як були в одежі, й качалися там в якійсь гарячковій нестямі, щоб краще змокнуть і не боятись скакати в вогонь.
З густої осінньої мряки без перестанку вривались в ґуральню і лізли в вогонь, наче нетля на світло, дикі, напівлюдські фігури, мокрі, покриті корою рідкого болота, з-під якого блищали лиш очі.
Блакитні вогні все розростались і вже цвіли на вершечках червоним, як хмари при сході сонця. По обличчях розлились мертві синаві тіні. А серед тіней од поламаних труб і машин, що з жахом бились по стінах, чорні заболочені люде скакали у дикім танці і черпали вогонь з палаючих чаш:
— Хто хоче? пийте!
Дім, де жив Льольо, вже догорав. Падали балки у прірву отворів і розсипались снопами тріскучих искор. Ґуральня рівно палала, вся налита вогнем, стікаюча полум'ям в вікна і двері, як рана кров'ю.
Широкі крила осінніх хмар жевріли тихо над нею, простерті в безодні ночі.
Другого дня скрізь було тихо. Люде ходили в'ялі, спорожнені наче, ліниві. Чорний задимлений комин стирчав на горбку замісць ґуральні; мимохіть він притягував очі і було чудно, що око не упіралось, як досі, в стіни, а йшло кудись далі, в порожняву поля, рудих горбків.
Андрій пішов оглядати руїни. На пожарищі, яке ще курилось, попадались цікаві. Білий димок ліниво здіймався над грузом завалених стін, наче пара у холод з ніздрів худоби. В широких
