лямпи та канделябри лишились цілими і завзято заливали цілу руїну світлом, до нестерпучости ясним.
Брудні, наче на лахміття подерті люде спинились і роздивлялись, що б знищити ще. Але нічого не було. Голі стіни конали останнім диханням оддертих шпалєрів.
В кутку Хома старанно трощив ще простий, кухняний ослончик, брудний, у помиях, на половину згнилий.
Андрій торкнув Хому за плече.
— Ну, а ґуральня?
Хома підняв на нього безтямні очі.
— Як бити, то бити все.
І далі трощив недобитий ослончик.
— Годі, покиньте, — кричав Андрій. — Пора палити.
Хома опритомнів. Палити? Його очі на мить спинились і в них мигнув наче далекий відблиск пожежі.
— Палити? Давай.
Вони склали на купу під сходи уламки меблів, ніжки стільців, шматки паперу і підпалили.
— Тікайте з дому, горить — кричав Андрій.
Люде, як миші, покидали покої і серед диму скакали по сходах.
Андрій зняв з канделябра свічку і підпалив завіси. Вогонь охоче поліз по серпанках, і чорні отвори вікон ще глибшими стали в червоних рухливих рямах. Дві Андрієви тіні заметались на прощання по стінах і разом з ним зникли.
Андрій шукав Хому.
— Тепер ґуральня. Чуєте, Хомо? ґуральня, кажу.
Вони останні вибігли з дому.
Ніч стояла глуха, ще чорніша по світлі. Але
