На подвір'ї, у безпросвітній мряці, кишіли люде, як гусінь.
— Чого стоїте? Йдіть помагати. Тепер нам воля.
Світлиця зароїлась од нового народу, що насилу пролазив через купи уламків. Люде розсипались скрізь, по всьому домі і кожну кімнату сповнили ґвалтом. Гупали кілля і молотки, наче в великій кузні, тріщали меблі і двері, скриготало залізо, а скло дзвеніло й дзвеніло без перестанку і сипалось долі, як груші з дерева в бурю.
Ввесь дім трясся од зойку, кричав на пробі в порожні отвори вікон до чорної мряки, що його оточала.
Одсувались комоди і звідти викидались тонкі сорочки такі чудні і легкі, наче пушинки, з свистом дерлися рядна, літали, мов павутиння, мережки.
В ковалихи очі горіли, вона трясла гладкими боками, порпалась, в купах і все кричала:
— Не деріть всього! Лишіть мені…
І здирала з поламаних меблів шовк жовтий, червоний, блискучий.
Панас Кандзюба бігав по хатах, як навіжений. З-за пазухи виглядала у нього тонка жіноча сорочка без рукавів, а руки обережно тримили і притискали до грудей коробку з старим ржавим залізом. Він сам не знав, куди її діти.
Олекса Безик сяв. Він врятував од погрому слоїк з солодким і притулив до сердця, наче дитину.
Хати вже були обдерті, розбиті, переповнені пилом, як димом, що простягав руки за вікна, на холод. На вікнах хилитались од вітру подерті білі завіси, як перебиті крила. Тільки
