до жіноти, яка свідчила, що він добре розібрав смак провідницького життя та що не одна московська «бариня єго любил… денга давал» і що він на ті «денга гулял». Емене любовалася його міцним, здоровим, як огірок, тілом, тісно затягненим в тонке сукно, його нахабним поглядом, який приймала за ознаку сміливости й лицарського духу. Він здававсь їй ясним місяцем, що одбився в морі її серця та простяг блискучий шлях до щастя.
Враз при фіртці калатнув розбитий дзвоник. Емене здрігнулась, мов зловлена на гарячому вчинку, і забувши на капці, прожогом кинулась у сіни. Дзвоник прохрипів ще раз. То був знак, що надходить чужий мужчина. І справді, ледве Емене встигла сховатися, як у двір увійшов її батько, старий хаджі Бекір в товаристві молодого різника Мустафи. З цим богобійним різником, що наскрізь пропахся овечим, лоєм, старий хаджі вічно мав справи, в яких будучність Емене грала не останню ролю.
Саме в той мент кавалькада виїхала на найвищий пункт дороги, і ставна постать Септарова виразно вирисувалась на тлі блакитного неба. Хаджі Бекір глянув туди і його очі блиснули з-під чалми. Він підняв руку й, погрозивши нею в спину провідникові, хриплим голосом буркнув:
— Кєпек!.. (собака!)…
І сплюнувши з огидженням у слід кавалькаді, він повів гостя на веранду, коливаючись на зігнутих, як у рахитика, татарських ногах та похитуючи головою, завитою в білу чалму. Та чалма, вкупі з білою довгою бородою, надавала йому вигляд старозаконного патріярха.
Емене підгледіла ту сцену і почула в серці образу. — «Кєпек! За що кєпек? — думала вона, — за
