— Постійте, зараз! — крикнув Хома.
Минула хвилина.
І сталось чудо, короткий сон, од якого усі посліпли. Електричне світло раптом залляло велику світлицю, наче махнуло срібним крилом і відбилось в помості, в ряді великих дзеркал, в золоті рям. Білі серпанки, як хмари на весняному небі, злегка гойдались на вікнах, зелені дерева схилялись над шовком меблів, етажерки з цяцьками блищали, як царські врата, а триногий рояль, мов чорний казковий звір, одкрив широку пащу і скалив до світла, білі, здорові зуби. Ця зміна була така раптовна, що схвильована юрма застигла і лиця залляли усі дзеркала, ледве містячись в рямах.
Але Хома одним махом замазав картину.
Він вхопив кіл, замахнувсь і спустив на рояль. А-ах!…
Триногий звір хряснув і дикою гамою струн, од жалібних до грізних, ревнув під стелю. А високі кімнати підхопили той рик і рознесли по всьому дому. Люде збудились зо сну, ожили, заворушились. Хвиля бухнула через двері у хату і вдарила в стіни. Тоді раптом впали коли на тихі води дзеркал і бризнули з дзвоном на поміст скалками обличчя, що там містились.
А дім все сповнявся новими. Осліплені світлом, заглушені дзвоном битого скла, вони налазили з синей, як оси з гнізд, і накидались осліп на все, що попадало під руки. Якесь шаленство всіх обхопило.
Бий все!
І накидались на все. Намагались роздерти стільці за ноги, а коли вдавалось, били ними об землю і насідали грудьми, як на живу істоту. Мовчки, сціпивши зуби. Кільки змітали скло з
