погасло і знов засвітилось. Дзвони хилитали дрібненьку мряку, бились і розривались, а в пітьмі драгліла юрма. Раптом одчинилися двері і звідти почулось трівожне:
— Хто там? Чого вам треба?
Це панич Льольо… це Льольо…
— Чого вам треба?
Хома одділився од юрми.
— Ага! Це ти? Нам тебе й треба. Ходи сюди! — і погано налаявсь.
Маленька, самотня на сірій стіні фігура Льольо подалась назад.
— Не підходь. Буду стріляти.
І зараз під будинком блиснув наче сірник вогонь, сухо тріснуло щось і розкололо важким розкотом ніч.
Юрма завмерла й осіла. Сполоханий дух заколотився на мент в порожніх грудях. Але Хома його підняв.
— Го-го! він ще стріляє! Бий його… бий…
Те «бий» опекло тіло, як пуга, підняло ноги і погнало без тями вперед, в рухові тіл, у віддиху грудей, в натиску сили, що раптом збудилась з дрімоти, як під кригою будиться річка.
Темні сіни застогнали од тупоту ніг і під вагою тіла, збитого в купу, двигтіли сходи.
Де Льольо? Ніхто не знав. Чи він ще тут, чи може втік, чи його б'ють, чи тільки ловлять. Тіло налягало на тіло і ззаду чуло на собі гарячий віддих, що гнав наперед. Перед дверима зробився тиск, а знизу все напірали. Двері були замкнені. Хома бив в них плечем і в густій пітьмі, де не видко було лиця сусіда, глухо гупали плечі, тріщали сухі дошки. Раптом двері подались і щось війнуло звідти, як із безодні. Люде хитнулись вперед, у чорну пустку.