кільки, залізні лопати. Дитячі очі стежили з печі за кожним рухом старших.
Часом, коли лопата задзвеніла, зачеплена кимсь, або впав лом, усі жахались. Що, вже? Серед напрудження й тиші часом раптом здрігалось повітря, немов од дзвонів.
— Тс! Тихо!
Прислухались і, не вірячи самі собі, одхиляли сінешні двері або висували голови за поріг. Холодна дрібненька мряка сіялась з неба. Було вохко, непривітно і тихо. Здавалось — кінця цьому не буде. Нехай би вже врешті подали знак, коли воно не минуче. А може Хома збрехав, налякався і нічого не буде? Верталися в хати, блукали з кутка в куток і ще раз обдивлялись наготовлену зброю.
Однак дзвони несподівано впали. Мідь струснула осінню мряку і розсипалась по всіх кутках. Нарешті! Всім стало легше. Виходили з хат, збивались в купи і поспішали. Збуджені раптом з холодного сну, дзвони хрипло кричали і гнали вперед вузловаті фігури, покручені непомірною працею, цю в одно злиту з пітьмою масу важких лантуховатих тіл, скривлених ніг, твердих, як довбні, рук.
Перед ґуральнею юрма спинилась. Великий мурований дім, де жив панич Льольо та містилась контора, важко сірів на чорному небі, холодний, погаслий і тільки одно віконце тьмяно світилось, як око напіводкрите. Зате ґуральня нахабно сміялась рядом червоних вікон і гордо пахкала димом.
Хома ходив між людьми, ще нерішучий, наче не знав, з чого почати. А біля дому був уже рух. Хтось біг під стіною, злазив на сходи і чутно було, як гримнули двері. Потому вікно
