нуйте, пильнуйте, щоб не пропало. Подякує пан, як поверне назад. А якже…
Зеленкувати очі скакали в нього, як жаби понад болотом.
— Він дума один із другим, що як пан втік, то вже й пропав. Як раз! Такий не згине. Нажене козаків повне село та й шусть у теплу хату. Спасибі вам, люде, що зберегли. На твоїй спині запише подяку. Ні, коли хочеш робити, то роби так, щоб він не мав охоти вертати, щоб йому пустка смерділа. Викури димом і вогнем… Зрівняй усе з землею, щоб було голе, наче долоня…
Хома тицяв грубим пальцем в долоню.
— О!.. Як долоня.
Ті, що їм снились панські корови, завідські гуси та инше добро, ловили Хомине слово.
Бо таки правда. Коли б не вигадував Гуща, в них усе було б так само, як у людей. Ще чи ділитимуть землю, чи ні, хто його знає, а тим часом яка користь людям?
Андрій здіймав скалічену руку.
— Де ж правда? Нам таке роблять, а ми ж що їм за те?
І поглядав на ґуральню. Його дратувало, що вона ще стоїть, гордо підійма комин і буха безжурно димом, наче сміється.
— Пан втік, а панича Льольо на насіння лишили. Нехай курить, панє добродзєю, горілку. Хе-хе!
Хома сердито сапав.
— А тож. Так і буде стояти, що з нею зробиш?
Ну, Хома знав, що зробити. В нього справа коротка:
— Спалити.
