Ще не світало, а Прокіп будив наймитів, дзвонив ключами.
В руках у нього вічно біліла книжка. Він заводив у неї кожну народню копійку, кожне стебло.
З села приходили люде.
— Ну, як там економія наша?
Всім було цікаво, як ведеться хазяйство, що управителі роблять; що вигодніше — чи поділити землю, чи може гуртом оброблять поле і тоді вже ділити хліб. Маланка мало не пробі кричала, щоб швидче ділили. Їм поясняли, водили на тік, на обори, радились, на що ужити будинки.
— Тут би варто школу зробити, — говорив Прокіп.
Але Гуща йшов далі.
— Школу маємо вже, зробім краще народній університет.
Люде приставали на все, на школу й на університет. Нехай навчаються люде, не все ж панам.
Панас Кандзюба дививсь на поле, що простяглось од воріт і уперлося в небо і все зітхав, йому було досадно, що пан утік, що він не побачить «пана у постолах».
А по полю вічно блукали якісь фігури і чорніли на сірому небі. То нетерплячі міряли поле, щоб дізнатись, скільки прийдеться на душу.
Маланка, закасавши спідницю та вся зігнувшись, мов чапля, переставляла ноги по глеюватій ріллі.
Хома сміявся і погано сміявся.
— Стережете панське добро? Ха-ха! Пиль-
