— Як будем приймати?
— Оберім трьох. Нехай хазяйнують. Там буде видко.
— Доволі трьох. Прокопа, Гущу та Безика може…
— Ні, краще Мажугу…
— Пишіть приговор.
Олекса Безик виніс насеред двору стіл. Гуща за ним примостився.
Стояв сірий осінній ранок. Все було сіре. Небо, далеке поле, голий вишник за домом, будинки і люди. Дух кінського гною і свіжих яблук міцно тримався в повітрі.
Стелився гомін. Маланка нікому не давала спокою. Треба б списати, щоб швидче ділили землю. Чого чекати? І так доволі ждали. Нехай би кожний вже знав, що його й де. Вона світила очима і всім докучала. Дух яблок лоскотав ніздрі. Чому б не покушать? Хоч воно і народне добро, як каже Гуща, але в домі певно багато цікавих річей. Наливок, м'ягких подушок, посуди та всяких чудних витребеньків, яких мужикові і бачить не довелося. Так воно й лишиться там? Молодиці заглядали у вікна. Клюшниця немов догадалась, винесла з льоху два кошики яблук і всіх частувала.
Тим часом Гуща скінчив. Народ підходив довго, і довго важкі робучі руки ґрамузляли кривульки, або ставили хрест, щоб було міцно.
Прокіп скликав всю двірську челядь, одняв ключі.
— Хто не хоче служити громаді, може йти з двору.
Не схотіли клюшниця і хурман. Їх не тримали.
