уже знали той приговор, але тепер він здався новим, поважним, наче те слово, що вони чули у церкві. Так, так. Вони вже знали, що від сьогодні земля не панська, а людська, що народ одбірає її назад, у свою власність. Ниву, освячену працею рук дідів та унуків.
Всі слухали мовчки і затаївши дух.
Прокіп скінчив і обзівався до Яна.
— Ти нам непотрібний. Складайся і забірайся звідси.
Ян хотів щось сказати, але не міг, і тільки безгучно ворушились його збілілі губи та шукали чогось тремтячі руки.
Він заточився і як п'яний подавсь до контори.
Але там не сидів. За хвилину вискочив звідти, налякано глянув на юрму і хрипло крикнув:
— Мусію! Запрягай бричку!
Панаса Кандзюбу наче вкололо.
— Бричку! А на возі зпід гною не хочеш? Чуєте, люде, він хоче брички.
Народ збудився наче. Почувся сміх.
— Ач, пан. Чого схотів. Минулося панство…
— Не давать брички.
— Лагодь, Мусію, воза.
— Зпід гною.
Мусій кинувсь до воза.
Але Ян не схотів.
— Не треба коней. Пустіть, я піду пішки.
— З богом!..
Економ насунув шапку і якось боком просунувсь крізь юрму. Його очі, мов заскочені миші, жахливо оглядали кожне обличчя, руки були напоготові, щоб боронитись, але ніхто не зайняв. Нарешті, коли Ян опинивсь за ворітьми, всім стало легше, наче порошинка випала з ока.
Треба було приймать економію.
