образ якого бідна дівчина довго носить у серці, хоч не сміє й очей звести на свій ідеал, як це й пристало порядній татарській «киз». Але, тихо! Ось жінки підходять до коней. Септар підставляє долоню, жінка кладе на неї ногу, злегка торкається до його плеча і мов м'яч вискакує на коня… Тц… тц… тц… крутить головою Емене й чує, як гаряча хвиля крови б'є їй до серця й голови.
— Алла, Алла! — думає Емене, — ти справедливий, але чому невірним жінкам краще живеться на світі, ніж правовірним…
Грішні думки путаються в голові у дівчини. А нині Байрам, а нині свято! Досадно дівчині, що до неї приступає шайтан і нашіптує неподобні думки, і хвилює дівочу кров… Він приковує очі її до того місця, де перед хвилею бачила вона милого й таке — неподібне до власного — життя, і вона не може одірвати їх, хоч уже нічого не бачить там, опріч спустілого місця перед ґанком віли…
За кілька хвилин тупотіння кінських ніг по дорозі збудило Емене з задуми. Дівчина стрепенулась, сквапно прискочила до частоколу на другому кінці подвір'я й припала лицем до шпари. Серце в грудях тріпалось, як риба в руці, а очі пожадливо захоплювали клаптик дороги, що виднівсь у шпарку. Але ще пусто на дорозі, нема нікого. Та ось задудніла земля, і показалась кавалькада: попереду жінка в сірому, а за нею жінка в синьому; поруч з останньою їхав Септар.
Емене так і їла очима провідника. А він, круто упершись рукою в бік, випинав золотом шиті груди й зухвалим, хижим поглядом оглядав жінку в синьому… На його гладко-голеному, червоному й блискучому, як стиглий помідор, виду, що виглядав з-під круглої з золотим верхом шапочки, малювалась зарозумілість з одтінком призирства
