— А мені коли б пару гусей на розплід. Такі хороші гуси…
— Буде що взяти. Не заберемо ми, візьмуть чужі, а пан таки ж наш…
— Звісно. Не даваймо нікому свого.
Парубки раптом сповнили вулицю співом.
Під хатами багатих вони спинялись, підіймали до гори корогву і на ввесь голос гукали:
— Земля і воля!
Коли поховались, нехай хоч чують. Це їм як перець собаці…
Гущу та Прокопа мало не розривали. — Як воно буде? Чи скоро ділитимуть землю? А куплену землю — чи заберуть?
Марко хрипів на всі боки, ледве встигав одповісти, а Прокіп спокійний як завжди.
Маланка ловила його за поли.
— Прокопе, слухай мене… Це я, Маланка. Почекайте ж бо, люде, дайте сказати. Чуєш-но, Прокопе, чуєш… щоб мені одрізали ближче, там де пшениця родить… Гляди, щоб не забув… Чуєш, Прокопе, га?
Вона згиналась, суха і маленька, захоплена вся одним непереможним бажанням.
Кожний день ніс якусь новину. Там економію розібрали до щенту, там спалили ґуральню або сахарню, в иншому місці рубали панські ліси, орали землю. І нічого за це не було. Пани тікали, никли перед лицем народу, як солома в огні. Що-дня вітер приносив свіжі дими, а люде свіжі оповідання, і ніхто більше не дивувався. Вчора це була казка, сьогодні дійсність, що ж дивного тут? Правда, ґуральня панича Льольо, економія пана — мулили очі. Чого ще ждуть?
