осіннього сонця, в трівожно-ясних обличчях. Наче в темну весняну ніч топились воскові свічі в руках і хором пливло аж під зорі «Христос воскрес».
Раптом передні спинились.
З-за вугла виплив другий потік, і перерізав дорогу. Там теж чорвоний прапор був попереду.
Прокіп високо підняв свою корогву.
— Земля і воля!
— Земля і воля! Будьте здорові з святом.
— Будьте і ви…
Усі змішались.
Маланка обіймала вже ковалиху.
— Кумочко, кумо…
Не могла говорити.
Вони цілувались. Сухі Маланчині руки тряслись на гладких ковалишиних боках.
— Слава богові, слава…
Вітер зірвав у ковалихи з кінчика носа сльозу.
Рушили далі. Тепер дві корогви, з'єднавшись, попливли разом. Вони хвилювали і вигинались, як окрилені вітром вогні.
Народ обліпив зборню так густо, що свити злились в одну суцільну лаву, і не було чим дихать. На рундуці читав щось Гуща. Він вже втомився, захрип, але ті, що надійшли, теж хтіли чути. Дальні повитягали шиї, приклали долоні до вух. Передні не хотіли нікого пускати, щоб ще раз почути. А люде все йшли і одні другим налягали грудьми на плечі.
— Що він читає — воля, свобода, а де ж земля?
— Хіба не чуєш? Він тільки про землю й читає.
Низьку Маланку зовсім затерли. В теплі
