Всі зняли до гори очі, і щось пройшло по юрбі, немов зітхання.
І рушили далі. Гафійка забула за своє хустя. Вона йшла в юрмі, наче у сні. Щось сталось. Сподіване, правда, бажане, але неясне. Якийсь маніфест.
Біля неї був Прокіп, і їй здавалося, що він одразу виріс. Його великі запрацьовані руки спокійно лежали на держаку, ноги ступали твердо.
З сірого гомону юрми виривались окремі слова.
— Хвалити бога діждались люде…
— Всім буде, всім стане! — Дзвеніла Маланка. Вітер рвав ті слова і кидав назад:
— Всім стане, наша земля…
— Тепер, «панє добродзєю», оділлються вовкові овечі сльози.
На червонім обличчі Андрія молошні вуси сиділи, як два голуби.
Панас Кандзюба світився.
— Озуєм, Андрію, пана у постоли!..
— А як-же!
Під плотами червоні дитячі ноги одкидали болото.
Діти забігали вперед і пискливо кричали:
— Земля і воля! Земля і воля!
Прапор мотався наче палав на вітрі.
З хат висипали люде. Вони здіймали шапки, хрестились і приставали. Стрічні завертали назад.
— На зборню! Там маніфест.
Було нове щось в людях. Глибокі очі горіли на сірих обличчях, наче світло по сутінках в церкві. Гафійці здавалось, що ясна для неї кожна душа і кожна думка, як своя власна. Щось урочисте було в трепеті корогви, в тихому сумі
