— Що там? Показуй.
Гафійка одвернулась од Гущі і витягла щось з-під карсетки.
— Держи.
Він взяв кінець, а вона розгорнула червону китайку.
— «Земля і во…»
— Ще не дошила….
Вона засоромилась вся, аж сльози заблищали на очах.
— Я так… може здасться коли… Марійка подерла нову спідницю і вишила другу, ще кращу.
І раптом замовкла.
Винуваті очі несміло шукали Маркових.
Неспокійно було в селі. З тої ночі, як сходились в лісі і поклали забрати панову землю, минув цілий тиждень, але люде вагались. Всі напружено ждали, а чого саме — ніхто добре не знав. Одні одно говорили, а другі друге — і з тих розмов спліталась сітка, в якій ні кінця, ні початку. Бастувала чугунка, бастували робочі, скрізь було глухо, каламутно, самотно якось, і тільки граки чорним ланцюгом крил в'язали з світом село.
Щось діялось навкруги. Мов наближалась градова хмара, а звідки прийде, де впаде і що зачепить — незвісно. Важко, трівожно дихалось всім у ті похмурі дні, і неспокійно минали довгі осінні ночі. Як би хто крикнув на пробі, бовкнув несподівано дзвін, або розрізав густе повітря постріл рушниці, люде вибігли б з хат та кинулись осліп одні на одних!
Гафійка не могла спати по ночах. Як тільки смеркало, Підпара засував сінешні двері, пробу-
