Біля зборні товпились ті, що надійшли пізніше і пхались у двері.
— Про що вони там гомонять? Треба, щоб усі чули.
— Бачите ж — тісно. Не потовпляться всі…
Коли проходив котрийсь з багачів, Мандрика або Підпара, ті, що мокли під ґанком зборні, брали його на зуби.
— Заходь, почуєш, як твою землю там ділять.
— Не слухай, бо сало потонша з досади.
— Нічого йому не буде. Бідний з праці аж рветься, а багатому черево дметься…
— Бідний розкидає, а багатий збірає.
— Нічого. Минеться. Доведеться й свині глянуть на небо....
— Як будуть смалити.
Мандрика сміявся на кутні і дрібно перебірав ногами, минаючи зборню. Забував наче, що він староста сільський. Підпара насував брови на очі і лаявсь.
Гуща часто десь пропадав. Повертався заболочений ввесь, мокрий, але веселий. Гафійка стрічала його за городом Підпари.
— На станції був. Бастують. Вже другий день машина не ходить. Робочі зібрались і радять. Ну, і народ. Треба і нам скликати людей.
— Скликайте. І Прокіп радить.
— Не можна гаяти часу.
— А де?
— Може у лісі, по той бік балки.
— Ямищан кличте.
— Покличемо всіх.
Марко хотів одійти.
— Постій, я щось покажу…
Гафійка раптом почервоніла і нерішуче стояла.
