Блукали поночі люде, як тіні, плакали діти, і худоба обзивалась в хлівах. А вогонь то здіймався, то падав, неначе дихали груди, розкидався снопом, розпливався туманом, і цвіли хмари на небі, немов троянди.
Маланка тремтіла.
— Йди спати, — сердивсь Андрій.
— Страшно, Андрію…
— Чого там страшно. Так їм і треба.
Але Маланка не могла спати. Ще довго тупали ноги по-під віконню, літали чиїсь слова, світились маленькі вікна, і сумно вили собаки.
Уранці дими снувались по-над селом і лоскотали ніздрі. Люде нюхали чад і позирали на панський двір.
Лук'ян Підпара аж почорнів. Що-ночі здіймає з стіни рушницю та йде на поле, під клуні. Ходить страшний, високий, волочить тінь за собою, що одділили від нього вогні пожежі, і все наслухає. З-під волохатих брів кидають очі далекий погляд, а вуха чуйно вбірають в себе найменший згук. Ось обійшов він навкруги клуні і раптом стає: щось чорніє на полі.
— Хто там?
Поле німує, знесилене літом, спить мертвим сном, руде, обдерте.
Підпара знов ходить. Звідти, з вогняного моря, йдуть на нього всі страхи і всі турботи, а він міцніше стискає рушницю і кида у пащу ночі:
— Хто йде? Буду стріляти.
Стоїть міцний як з криці, і цілиться в пітьму.
Нема нікого, чи причаїлось?
Стріляє.
«Ох-ох-ох!..» — стогне пітьма над полем, і голосніше завивають собаки в селі…
