Як би прийшов хтось инший, видющий, простягнув руку, показав шлях.
А мужик? Що знає мужик? Одна на йому шкура, та й та в латках.
Що-ночі тепер пожежі. Як тільки смеркне і чорне небо щільно укриє землю, далекий обрій враз розцвітає червоним сяйвом, і до самого рання осінні хмари наче троянди. Инколи сяйво далеке, ледве помітне, чуже, наче місяць там сходить, а часом спахне під самим селом, аж хати рожевіють і жевріють вікна.
Вийде Маланка з хати, сховає руки під хвартушину й задивиться на пожежу. Що горить? Де? Люде не сплять, хоч пора б вже їм спати. Стоять під ворітьми, читають небесні знаки. Пливуть голоси з пітьми, хто знає — чиї, і гинуть у пітьмі.
— Пан в Переорках горить.
— Де там! Десь ближче — так у Млинищах, або у Рудці.
— Підпалено, видко…
Собаки виють скрізь по дворах, — і сумно, і моторошно осінньої ночі.
— Вчора горіла економія в Гуті.
— А позавчора клуні хтось підпалив…
— Згоріли, кажуть, до щенту: сам попілець.
Траплялось, вогонь подавав звістку вогневі.
Як тільки займеться десь небо — з другого боку встає зараз червоний туман і розгортає крила. Тоді чорне село — як острів на вогняному морі. Вітер часом приносить чад, далекі дзвони, трівогу.
Що діється, господи боже!.. Горять все пани, генерали, великі «члени», що й доступиться до них не можна було, і ніхто спинити не може…
