Марко взяв її руку в свою.
— Хороша ти.
Гафійка зашарилась вся, навіть поночі видко було.
— Що — я…
Коло Гущі скоро скупчилась молодь. Од нього вперше почули, що села скрізь гуртуються в спілки. Довгими осінніми вечорами велись безконечні розмови та суперечки. В своїм невеличкім гурточку він завів новину — гуртову працю. Разом орали і молотили — і все виходило краще та швидче у них, ніж у людей. Якось сама собою перевелась на селі п'яна парубоча сваволя, бійки та нічний галас. Ті, що недавно робили бешкет, втяглись в роботу, у гуртове читання. Навіть старі хвалили Гущу. Вони ходили розпитать в нього, чи скоро буде нарізка. Він певно знає. Марко сміявся. Ніхто з доброї волі землі не дасть. — Як! не будуть землю ділити? Що ж тоді буде? Що їм робити?
Тільки панський пастух Хома мав завжди готову одповідь:
— Як що робити? Бити. Не лишити і на насіння…
Андрій з-за плечей Хоми здіймав скалічену руку, сварився нею й верещав:
— Бити й палити. Як хочеш, «панє добродзєю», покушать меду, викури бджіл…
Кого їм слухать?
Гуща говорить про спілку, Прокіп про волю, а Хома радить бити й палити.
Панас Кандзюба, важкий і сірий у своїй свиті, як скиба, одвалена плугом, сіяв очима нудьгу питання: кудою йти? де правди шукати?
Він нікому не вірив.
— Хіба мужик знає?
