— Дивіться, а він з бородою, як дід…
Вони одійшли по-під верби.
Марко роздивлявся Гафійку. Вона була якась нова, прозора, старша.
— Ти мене не забула?
— Ні, не забула.
— Ждала?
— Ждала.
— А тимчасом розкидала листочки?
Голос у нього тремтів, теплий і тихий, як по весні вітер, коли дерева цвітуть.
— Ти звідки знаєш? Авжеж підкидала. Знаєш, Марку, не ті тепер люде, що перше. І в нас була забастовка.
— Ов!
Гафійка страшенно горда.
— А як-же. Багачі так налякались, так налякались. Мій хазяїн ходив, як ніч, навіть їсти покинув. Покладе ложку — не можу, каже. І все боїться.
— А батькові твому і досі досадно, що я не в Сибирі?
Гафійка вся стрепенулась.
— Де там! Як сталось з татом нещастя — змінилися зовсім. «Правду, кажуть, говорив Гуща»… Добре, що ти вже прийшов. Тепер нам легше буде....
— Кому це нам?
Тоді Гафійка розказала Маркові, як вони цілу зиму збірались, як Прокіп приносив з міста книжки і листочки, скільки до них пристало народу. Навіть Прокопів дядько, Панас. «Розкажіть, каже, про тих демократів»…
Гафійка розсипалась сміхом на згадку про дядька Панаса.
— Такий кумедний!
