Все ближче і ближче гомін. Вже чутно, як гейкають люде, як сапають коні й одкидають землю позад себе копита.
Хома нарешті встає. Розминає залежане тіло і ліниво, поволі, ввесь кострубатий і чорний, відходить у пітьму.
Збірали пізні гречки, коли вернувся Гуща. Його не зразу впізнали. Він обріс бородою, став старший і наче трохи чужий. Гущу прийняли добре. Міцно і довго парубки трясли йому руку, якось по новому дивились в очі. Навіть Андрій вже був не той. Потріпав по плечах, підморгнув хитро і засміявся.
— Що, попосидів?
Знаєм, мовляв, за що.
Його питали — як? що? Що чути про землю, що по світах говорять. Він мусить все знати.
Гафійка почула про Марка від Підпари. Він сердито жалівся: і так од голоти життя не стало, а тут ще Гущу пустили. Гущу?
В Гафійки спинилось серце. Чи вона добре розчула?
Ледве діждалась, аж смеркне, і побігла додому.
Але по дорозі наткнулась на Гущу.
— Марко!
Не тямила, що простягає до нього руки.
Вони щиро обнялись.
Так все сталося несподівано й просто, немов тільки вчора розстались.
Гафійка сміялась дзвінким, уриваним сміхом, наче намисто низала. Вона сама не знала, чого сміється. Рука Маркова тепло лежала на її стані. Борода лоскотала чоло.
