і наче легше від того зробилось, наче випік вогонь у грудях болюче місце.
Вогонь! Червоний, веселий, чистий.
Ще недавно лежав він у темній коробці, холодний і непомітний, наче Хома на світі, а тепер мститься за людську кривду.
Гори, гори…
Хомині очі теж мечуть искри. Як би могли, вони б усе спалили, все спопелили, — сіно, хліб панський, будинки, саму землю обняли б вогнем.
Бо воно грішне… Все грішне на проклятій землі… Все грішне, тільки вогонь святий. Тільки один вогонь. Сам бог у гніву кида вогонь на землю.
Ти збіраєшь добро з поту та сліз, з людської кривди, а вогонь впав — і де те все? Шукай у хмарі, порпайся в попелі… Ха-ха!..
Лиха радість наливає Хомине серце. Йому хочеться встати, крикнуть, зареготатись, зілляти регіт з вогнем. Але щось його держить, щось в'яже з вогнем — і здається, що коли встане або не буде дивитись, стоги погаснуть і не будуть горіти.
Стоги нарешті в'януть. Покірні, тихі, вони рівно палають, як свічі у церкві. Низькі хмари рожевіють на небі, далечінь тріпа чорним крилом, наче кажан.
Тіні копиць полохливо тремтять на осяяній луці.
Сіно дотліває поволі. Часом бухне з тріском сніп искор, або вітер зірве напівзотлілий віхоть та розмече зірками.
Од села чутно далекий гомін. «Це певно йдуть рятувати», дума Хома важко й байдуже. Йому не хочеться встати. «Спіймають? Ну, що ж, нехай»…