Низько стеляться хмари, ростуть, збиваються в купу і опадають. Вітер наче покоси громадить на нічнім небі, складає в копиці.
На луці важко дрімають чорні стоги, наче ситі воли на паші. Вони розпливлися і гинуть у пітьмі, а Хома чує їх скрізь: отут, з правого боку, ззаду і зліва, над головою. Сіно таке слизьке, гладеньке, так гарно пахне, що кортить застромити в середину руку, зворушити мертве стебло і пустити з неволі придушений там дух материнки, горошку та буркун-зілля.
Гострий, колючий смішок ворушиться в Хоминих грудях, підступає під горло. Ха-ха!..
Попрацювали руки і походили ноги, поки зібрали таке багацтво.
А ось одна мить…
І не кінчає. Він наче бачить — громадять сіно. Пан похожає, як чорногуз. Нагнувся, ткнув у покіс носом. — Добре сінце? — «Як золото чисте»… — Складайте ж, люде, складайте, щоб дощ не заскочив — і позирає на небо. Заклав руки в кишені, штани на ньому чорні, а куртка біла — і знов зацибав по луці, як чорногуз.
А сміх танцює в Хоминих грудях.
Хома ліниво засуває руку в кишеню і не виймає.
Чого хапатись? Встигне.
Вітер шумить поміж стогами, п'яний од духу сіна, хмари лягають в покоси, ніч — наче озеро в берегах неба, а Хома знов бачить: стоїть перед паном економ, нагайка при боці. — Цей рік більше маємо сіна. — «Так, прошу пана, стане на зиму, стане й продати».
— Стане й продати, — говорить до себе Хома.
Він обережно насмикав сіна і потрусив. Потому вийняв з кишені сірник.
