З правого боку горбатою тінню ліг в море Аю-даг і мов спраглий у спеку звір припав до води.
Емене байдужно дивиться на знайомий краєвид: їй нудно. Вона дівчина — «киз» — і не для неї це невідоме, повне чар море: вона ніколи не перепливе його, як ніколи не переступить похмурої Яйли, що он-там, за батьківською хатою, за селом, грізно здіймає до-гори кам'яні хребти, одділяючи Аллахів край од сторони невірних.
Ще в будень, коли Емене, не покладаючи рук, садить тютюн, підгортає виноград, поливає городину, або порається коло набілу, — вона не почуває нуди; але в свято, от як тепер, коли буркотлива мати поснула, батько молиться, а робота чекає будня, дівчина не знає, що з собою чинити.
Круг неї тиша і мертвота, як на землі, так і на небі. Сонце стоїть високо, розпечена земля пашить кожною грудочкою, кожним камінчиком. Рівний, гарячий, мов з велитенської печі, дух іде від землі, з неба, з моря, од сірих кам'яних громад Яйли. Блідий широколистий тютюн насичує повітря наркотичною парою. В самому повітрі розлита нуда, про нуду тихо дзюрчить струмок по камінчиках подвір'я, од нуди скаче на ланцюгу старий пес і, глухо побрязкуючи залізом, хрипливим голосом скаржиться небові: Алла-Алла!… Алла-Алла!…
Одинока жаба вилізла з калабатини і зрідка меланхолійно кумкає… На темних лапатолистих фігах завзято, мов сотні тріскачок, до одуру, до самозабуття тріщать цікади. А проте тихо, а проте нудно од тих одноманітних згуків.
Емене докучило врешті сидіти на гарячій землі. З лінивими рухами одаліски вона потяглася, розпростувала гнучке молоде тіло, звелася й апатично обвела круг себе очима. Що їй
