Молодь сміється.
— Ловко?
— А ловко.
У полудне діти розносять: пан пішов на ґуральню. Крізь шибки вікон, з городів і з-за плотів ідуть вслід за паном сотні очей. Пан іде між очима, як під зоряним небом.
— Пішов на ґуральню до зятя.
— Обідать подався, бо дома нічим.
— Не наварилось.
Навіть Панас Кандзюба смачно чмока губами:
— Озуть би тебе у постоли…
Незабаром знов новина: панич Льольо послав до двору робочих з ґуральні.
— Наші побили робочих.
— Брехня. Ніхто їх не бив. Не пустили та й годі.
— Хай пан сам біля худоби походить.
— Ми йому не боронимо.
Прокіп просить Дейнеку та двох парубків стати на варті й не пускати до двору.
Згодом виїздить пані з двору на конях, що вислав з ґуральні Льольо.
День тягнеться довго, неначе рік. Здається, що пшениця сиплеться в полі, що пан не видержить більше, ось-ось покличе жати, пристане на те, чого бажають люде.
По полудні знов скаче селом економ, як навіжений. Періщить коня і плигає в стременах, немов хоче коня обігнати.
Ледве встигнеш побачити зад кіньський та економову спину.
— Понесло десь у Піски.
— Не поживиться там. Не наймуться.
— А що?
