Його стрічають криком:
— Що, панський приплічнику, найняв ямищан?..
— Маєш женців доволі? ха-ха!
Ян скаче не озирнувшись і тільки здіймає з нагаєм руку та мовчки кива позад себе.
Село замкнулось, чекає. Очі у всіх видющі, вуха чуйні. Двір — наче мрець у селі, хоч тихий і нерухомий, а будить трівогу.
Звістка, що ямищане не хочуть найматись, мчить селом швидче, ніж економів кінь.
Хоч день робочий, а усі вдома. Під ворітьми купками люде, по хатах двері отвором. На городах спинилась робота. Стоять між грядками, заклавши руки, і розмовляють через сусідські плоти.
— Чули? Хоч би душечка в дворі. Покинули всі…
— Вони давно вже пристали, чекали тільки, аж люде почнуть.
— Що ж воно буде?
— Почне сипатись зерно, набавить ціну.
— Глядіть ще, щоб не найняв сторонніх.
— Де там, не пустять. Наші не пустять чужих.
Прокіп вмовляє.
— Держіться. Як будемо разом стояти, наш буде верх.
Йому ловлять слова із рота.
— А як-же. Гуртом, мовляли, і батька бить добре.
Багатші бурчать. Вони по коліна загрузли у землю, їм важко.
— Забастовка! Буде вам забастовка… не один ззаду почуха.... ет, чорт зна що.
Але не дуже, бояться.
