— Куди ти? Гунцвот! — тупа ногою пан. — Назад!..
Гусій тільки піддає ходу. Стоїть пан хвилину й дивиться в пустку.
— Бестії! хлопи!..
Натягає спішно штани і вибіга на подвір'я.
Пусто.
Йде вздовж будинків. Чудно. Не його двір. Наче чужий.
Заходить у чорну пекарню, пхає ногою двері й кричить:
— Марино!
Нікого.
— Олено!
Тихо.
В чорній пекарні — як в кузні. Закопчені стіни, долівка в ямах, а кислий дух поту й рощини, як кіт лінивий на печі, міцно заліг в пекарні. Оберемок дров біля печі, розчато чистить картоплю. І все покинуто жужмом.
Пан іде далі. По подвір'ї розтеклись гуси; гусенята коливають з ноги на ногу, наче вітер муріжком гонить жовті пушинки. Не вигнав, значить, на пашу. Пан хита головою. Корови так і лишились в оборі. Двері в возовню стоять отвором і чорна пустка вигляда звідти, як з беззубого рота. Бричка стоїть на дворі, а коло неї валяються шори. Ах ти, скотина, бидло! Пан бере шори, щоб занести на місце, але зараз і кида. Невже нікого і біля коней?
— Мусію! гей!
Знов тихо.
— Мусію! Ти там?
Чудно падає голос в околишню пустку й без одповіді гине.
