Емене́ сиділа долі на розпеченій землі свого подвір'я. Сьогодні Байрам, свято, мати пішла у хату переспати спеку, а батько, старий хаджі Бекір-Мемет-Оглу, як і всі правовірні, у-друге вже подавсь до мечету.
Навколо тиша. Лиш од села, з високого стародавнього мінарету, долітають скрипучі, як немазане колесо, згуки побожного поклику мулли:
— Ла Алла… іль Алла-а… Магомет расуль Алла-а…
Емене поклала голову на долоні, вперлась ліктями в коліна і дивилась.
Перед нею, мало не з-під ніг, збігали вниз по кам'яних горбах плантації тютюну й винограду. Рівні лінії кущів виглядали немов зелені рядки величезної книги, розгорненої до читання; плями тютюну зеленіли на тлі сірого каміння, як здорові лишаї.
Ще нижче, по пісковатій лінії берега, серед тінистих садків, біліли роскішні віли «гяурів» з рядками чорних струнких кипарисів.
А далі було море.
Блакитне, сліпуче-блакитне, як кримське небо, воно мліло у спеці літнього дня, дихало млою і, делікатними тонами зливаючись з далеким небосклоном, чарувало й вабило у свою чисту, теплу й радісну блакить…
