Хома сидить на горбку, Андрій біля нього. Сонце пече. Котиться марево по-над селом та нивами, і танцюють у ньому — ліворуч ґуральня, праворуч — двір.
Голос в Андрія тонкий, плаксивий. Наче милостині просить з очей Хоми.
— Бачите, Хомо, що з мене зробили.
Але Хомині очі каламутні, як вода з милом. Вперлись кудись в простори і тільки зрідка, як на миляній банці, мигне в них зелено-червоний вогник.
— Куди я тепер? До чого, як нема рук?
— X — ха!
— Їм такі не потрібні. Мають здорових.
Хома мовчить.
— Що ж мені — пропадати?
— А пропадеш.
— Де ж правда на світі?
— Мовчи, Андрію. Мовчи та гинь.
— Живий не хоче гинуть.
— Тепер він плаче, а перше радів: ґуральня! Диво яке!.. Щоб тому очі грали та танцювали зуби, хто її ставив.
Андрій гасне відразу і вже більше до себе говорить:
— Ззіли мене, «панє добродзєю»… Взяли та й ззіли…
— А ти думав — вони пожаліють? Гляди сюди!
Хома торкає Андрія в плече і повертає наліво. — Бачиш отих, що там! — Потому повертає його направо — і тих, що там, багачів, дуків… Вони на людей капкани ставлять, як на вовка. Спіймавсь, — здеруть із тебе шкуру, оббілують до чиста, а те, що їм непотрібне, викинуть в гній.
— Правду ви кажете, Хомо, ой правду…
