— Не схочемо ми, наймуть ямищан.
— Ямищане не пійдуть. Вони теж підняли ціну.
Олекса Безик виходить з свого подвір'я, за ним по болоті скаче дітвора, як циганчата.
Він на все згоден. Як забастовка, то забастовка. Гірше не буде.
Мажуга йде далі. Його постать у сітці дощу то стає довша, то знов коротча, наче риба в неводі б'ється.
Маланка сховала руки під хвартухом і злісно блиска очима.
— Так, людоньки, так. Лізте в ярмо, жніть за тринадцятий сніп. Послужіть панові.
І затиснула сухі, зів'ялі губи.
— Не діжде. Хай сам собі жне.
— Коли ж стерня коле…
Олександер Дейнека погано лає. Важкі лайки гупають скрізь, як ціп на току.
Він мокне, а в хату не йде. В гурті йому легше.
— Затявся пан, держімось і ми.
— Проти громади нічого не зробить.
— Не присилує жати.
— Авже-ж.
— Бастуймо і край, — рішає Півтора-Лиха.
—А Мажуга вже на другім кутку підіймає людей.
— Чули?
— Та чули.
— Ну, що ж?
— Як люде.
— Бастують.
— Коли бастують, то й ми пристанем.
А панська нива дрімає, як море у сіро-зеленій мряці, і сниться їй серп.
