— Ой-ой! Ще й як. Хіба забули вже жати?
Підпара сердивсь.
Чорта лисого візьмуть. Він і упруга не дасть. Що діди та батьки кров'ю, здобули, те нерушиме. А що надбав, то його праця, і всяким неробам зась.
— Поклав би на місці, як пса, нехай би зваживсь котрий, не побоявся б гріха!
Підпариха загорталась в кожух і стогнала.
— Ти хоч би кращу рушницю купив. Ох, ох, боже мій милий… Твоя негодяща, мотузком зв'язуєш…
— Буде й така… на що гроші втрачати…
«Ну, цей і клаптя не випустить з рук, поки живий», хитала головою Гафійка.
По тих розмовах Підпара ставав ще похмурнішим.
Облягаючись на ніч, він поправляв на стінці рушницю і клав біля себе сокиру.
Гафійці робилось страшно.
Небо сіє дрібненький дощик на густе сито, а Мажуга накрив плечі мішком і ходить селом. Згинається і розгинається, як складаний ножик.
— Чули, пан не хоче набавить ціну.
— Звідки ти знаєш?
— Тільки що Прокіп з людьми був у пана.
— Що ж пан?
— Як було досі, так, каже, буде й надалі. Дорожче не дасть.
— Так. Що ж нам тепер?
Мажуга підіймає руку, наче голоблю, стискає кулак і викидає з запалих грудей, наче з безодні:
— Бастувать будем.