Але в конторі сказали, що калік не приймають. До панича Льольо і не пустили.
— Це добра справа, — кричав Андрій. — Робив, «панє добродзєю», на сахарні дванадцять літ — не чужа ж вона була, а твого тестя — тепер у тебе руку при машині скалічив, а ти мене викидаєш, як щось непотрібне…
Тоді ходила Маланка. Просила, благала — не помоглося. І так, кажуть, великі втрати: за лікарню платили, п'ять рублів дали, а скільки мороки…
— От і маєш, Андрійку, ґуральню! — шипіла Маланка, зганяючи злість.
— Мамо… що я вам скажу…
— А що там, Гафійко…
Гафійка нерішуче мовчала.
— Та кажи вже, кажи…
— Піду я в найми.
Маланка підняла руки. Вона знов на своє!
Всі її сердять, дратують, хоч забірайся з світа.
— Ви не журіться, мамо. Так було б краще. Тато не зможуть вже заробляти — куди їм? А настане зима…
— Мовчи! Чого ти вчепилась душі моєї. Я вже й так стала неначе тінь.
Гафійка замовкла. Їй було досадно. От — мати хлипа, а хто зна чого.
Довго Маланка сякала носа та утирала сльози.
Гафійка подумала в-голос:
— Як-раз Підпара шукає дівки.
Маланка уперто мовчала.
Так воно і розпливлося, як завжди.
А Андрій лютував. Голос став у нього ще
