Андрій — Маланка не знає. Тільки тепер почула, що стогне. Значить, живий.
Врешті той самий сердитий голос гукає:
— Тут жінка? Ну, бабо, йди…
Робочі дають їй дорогу. Вона бачить щось біле, наче подушку, і тільки зблизька помічає жовте, як віск, обличчя, якесь зсохле, маленьке, чорне, скривлений рот.
— Андрійку, що ти зробив з собою?
Мовчить і стогне.
— Що з тобою, Андрію?
— Хіба я знаю?.. Калікою став.. Збери мої пальці…
— Що ти кажеш, Андрійку?
— Збери мої пальці, закопай в землю.... Я ними хліб заробляв.... Ой… боже мій, боже…
Підійшли двоє робочих і забрали Андрія. Не дали Маланці поголосити.
В апаратній Маланка шукала Андрієвих пальців. Три жовтих, в олії, цурпалки валялись долі, біля машини, четвертого так і не знайшла. Вона загорнула знахідку в хустину і взяла з собою.
Вранці Андрія одвезли в лікарню, в город, а Маланку покликав сам панич Льольо. Він довго сердивсь, кричав на неї, як на Андрія, але, спасибі, дав п'ять рублів.
За три тижні Андрій повернувся. Худий, жовтий, посивів, рука в черезплічнику.
— Болять в мене пальці, — жалівся Маланці.
— Та де ті пальці?
— Як ворухну ними — а все кортить — так і болять. Ти їх поховала?
— Авже-ж. На городі.
— Що ж будем робити? — журилась Маланка.
— Як що? Піду на ґуральню, нехай поставлять на иншу роботу.
