Чоловік з Ямищ за криком не міг нічого сказати.
— Цитьте, цитьте, нехай говорить…
Звісно, не всі. Багачі одреклися.
— Схотіли! Один біс, що пан, що багатий мужик.
Проте до них пристали села — Піски, Береза, Веселий-Бір…
О! чуєте? чуєте, скільки пристало… Тепер за нами черга. Стіймо за них, вони за нас постоять.
Підписать! підписать!
В хаті ставало душно. Дим стлався по хаті, як низькі хмари, і сині хвилі, змішані з криком, тягло в одчинені вікна.
Хіба присилує хто робити в пана? Не хочеш, не йди. Нехай побачить, що не в багацтві сила, а в чорних руках. Треба пристати. Усім.
Панас Кандзюба йшов проти громади.
А він не згоден. Це буде бунт.
— Тю! Який бунт?
— Такий, що бунт. За це не похвалять. Краще чекати прирізки.
— Чекай, діждешся.
— Скоро будуть землю ділити.
Марія сплеснула в долоні.
Хіба вона не казала!
На Панаса насіли. Хто буде ділити? Може пани?
Але Панас міцно стояв на свому. Твердий і сірий, як грудка землі, важкий в своїх чоботищах, він знав тільки одно:
— Будуть землю ділити.
Та добре, добре, а поки що....
— Це буде бунт.
Ще там загнати коні у спаш на панське, ви-
